Український богословський сайт Контакт
ГОЛОВНА ПУБЛІКАЦІЇ БІБЛІОТЕКА АУДІО ВІДЕО ФОТО ФОРУМ БЛОГЕРИ ОСВІТА
Богословські розвідки 
15.04.2006
Концептуальні складові розуміння філософії у східнохристиянському богослів’ї
Кузьминська М. С.
Дослідженню філософськи значимого спадку патристики присвячено достатньо багато робіт. Проте, на думку автора, все ще залишається актуальним висвітлення окремих проблем цієї сфери історико-філософського дослідження власне адекватно до розуміння самих східнохристиянських авторів, зважаючи на значимість для цього розуміння тлумачення того спільного досвіду “життя во Христі”, який усі мислителі окресленого періоду покладали за основу своєї творчості. У колі досліджень з подібною настановою знаходися і дана робота.
У розумінні філософії східнохристиянське богослов’я відштовхується від діяльності св. постола Павла, позиція якого яскраво виражена у відомій події його приходу в ареопаг, що описана у книзі Діянь св. апостолів. Св. апостол приходить у самий епіцентр язичницького філософствування, спілкується з язичницькими інтелектуалами, говорить з ними їхньою мовою, і саме у такий спосіб вказує їм на жертівник, який вони встановили “невідомому Богові”, тобто проповідує Христа і християнську любов. Це ставлення до язичників та їх мудрості є тою загальною моделлю, яку використовуватимуть і у подальшому східнохристиянські богослови у діалозі зі спадкоємцями грецької філософії.
Християнство протягом перших століть швидко поширилось по всьому греко-римському світі та вийшло за його межі. Аби бути зрозумілими і сприйнятими, християнські місіонери використовували мову того середовища, в якому перебували - в першу чергу, грецьку. Водночас, це використання не могло не позначитись на самій цій мові. Запозичення грецьких філософських термінів мало на меті виявити їх недостатність для віднайдення справжньої істини. Наповнення старих понять цілком новим змістом відображає вже згадане ставлення ап. Павла: аби навернути людину, слід увійти в її світ, зрозуміти його з середини, розтлумачити їй смисли, якими вона живе і показати їх недостатність для досягнення найвищої мети, яку тільки і може поставити собі людина.
Тут варто згадати найперше в історії визначення філософії, яке дійшло до нас – це подане Діогеном Лаерцієм визначення Піфагора: “філософію філософією, а себе філософом вперше став називати Піфагор... Мудрецем же, за його словами, може бути тільки Бог, а не людина. Тому що передчасно було би філософію називати "мудрістю", а того, хто вправляється в ній - "мудрецем", так, ніби він відгострив уже свій дух до межі; а філософ - це просто той, хто відчуває потяг до Мудрості" [1]. Отож, це визначення якраз і вказує на те, що метою філософії є найвища Мудрість, до якої філософ може лише прагнути, а йдучи точно за етимологією слова – любити, проте, яка залишається сама по собі недосяжною у своїй повноті, оскільки істинно мудрим є лише Бог. Від такого саморозуміння грецької філософії, фактично, і відштовхувались християнські проповідники. Адже своєю задачею вони ставили показати язичницьким мудрецям, що те, чого вони лише прагнуть, із Втіленням Христа стало безпосередньо досяжним для людини, оскільки тепер стало можливим особистісне засвоєння по благодаті Божій усього, чим володіє Бог по природі (говорячи мовою св. Максима Сповідника), в тому числі й істинного знання, і набуття стану справжньої мудрості. Адже, як пише у своєму дослідженні П. Адо, мудрість “розглядається у всій античності як спосіб буття, як стан людини, що існує зовсім інакше, ніж інші люди... Якщо філософія є активність, зміст якої - вправляння в мудрості, то вправляння це за необхідністю полягає не тільки в тому, щоб говорити і міркувати певним чином, але й у тому, щоб певним чином бути, діяти, дивитися на світ. Отже якщо філософія є не лише дискурс, але і життєвий вибір, екзистенціальна перевага і діяльне вправляння, то саме завдяки тому, що вона є прагненням до мудрості” [2]. Але найновішим було те, що тепер слід було показати, що замало лише перебувати у якомусь певному стані мудрості, чи прагнення до Мудрості, сам термін “філософія” дослівно відображає той факт, що Мудрість треба любити. А любити неможливо щось, любити можна лише Когось. Найрадикальнішою новизною христянства стало те, що Мудрість і Істина – це не просто якісь арибути Бога чи навіть стан прагнення до Нього, це Сам Бог: Христос говорить про Себе у Євангелії, що Він є Істина, Шлях і Життя.
Отже, християнські місіонери з самого початку розповсюдження християнства у своєму діалозі з язичницькими мудрецями приймали сам термін “філософія”, визнавали його зміст як адекватний до реально можливих взаємовідносин людини і найвищої Мудрості. Проте своє завдання вбачали у виявленні справжнього смислу цього поняття, у показі того, що в межах язичницької свідомості та способу життя філософія, власне, ніколи не буде сама собою, не відповідатиме своєму єству, у викритті обмеженості такого трактування і безнадійності такого прагнення. У християнських проповідників, виходячи з вищесказаного, філософія у справжньому сенсі цього слова не може бути ні як суто дискурсивне знання, ні навіть як практичне, діяльнісне прагнення до мудрості, а може існувати лише як релігія - знову ж таки, у справжньому сенсі цього слова, - йдучи за етимологією, як “відновлений зв’язок з Богом”, і саме у християнському розумінні Особистісним Богом. Тому найвищою метою житя філософа для християнської свідомості може бути лише мета релігійного життя – обожнення.
Проблема значення і оцінки ролі філософії підкреслювалась тим, що багато хто з християнських апологетів, зокрема св. Юстин Філософ і Мученик, та інші апологети ІІ століття, до свого навернення самі були “професійними філософами”, тому вже на такому рівні для них постало справжнє питання перетворення філософії на “існинну любов до мудрості” [3]. Такою справжньою філософією св. Юстин вважає христянство, описуючи своє навернення, він згадує, що після зустрічі з якимось старцем, він запалав любов’ю до пророків і апостолів і, розмірковуючи над словами цього старця, пише далі: “ ... і я побачив, що ця філософія (тобто християнство. – М. К.) є єдина, тверда і корисна. От таким чином став я філософом” [4]. Отже ранньохристиянський апологет вважає, що став дійсним філософом, лише ставши християнином.
У цьому ж ключі св. Юстин пише і про небезпеки для людини на шляху з’єднання з Істиною – тут вперше в християнській літературі проводиться нерозривний зв’язок між істинною філософією та “духовною боротьбою”, подоланням гріховності і перемогою над демонами. При чому важливо, що істина визнається приналежною не лише християнському богомисленю, але і язичницькому, хоча в останньому варіанті лише частково і у затьмареному стані. В будь-якому разі, опір темних сил той, хто любить мудрість зустрічає, і чим ближче він до Істини, тим сильніший цей опір. “Тому зовім не дивно, якщо під дією демонів, яких викривають, піддаються ще більшій ненависті ті, які намагаються жити згідно не з якоюсь частиною посіяного в них Слова, але керуючись знанням і спогляданням усього Слова” [5], - пише про це св. Юстин .
Св. Юстин Філософ і Мученик ввів у святоотецьку лекску термін “наша по Христу філософія”, або “наша філософія”. Після нього смислове поле цього поняття дещо модифікувалось у різних християнських мислителів. У дослідницькій літературі прийнято проводити розділення на два напрямки у християнському богослів’ї, перший з них вважається таким, що визнавав і навіть включав у себе грецьку філософію, а другий – різко заперечував, відкидав і всіляко від неї відмежовувався. Зокрема, другий напрямок представляє вже учень св. Юстина Татіан (ІІ ст.), Афанасій Олександпійський (ІV ст.), Ісаак Сирин (VІІ ст.), Симеон Новий Богослов (Х ст.), а перший – Отці-каппадокійці (ІV ст.), Псевдо-Діонісій Ареопагіт (межа ІV і V ст. ст. ), Максим Сповідник (VІІ ст.), Іоан Дамаскін (VІІ ст.) та ін. На нашу думку, сутнісної суперечності тут не може бути, принаймні, якщо дивитись на це питання з середини самого християнстького богослів’я: адже усі Отці Церкви причислені нею ж до лику святих, отже вони сповідували єдину істину і перебували в єдиному досвіді богоспілкування. Звідси випливає, що вони не могли висловлювати радикально відмінні за смислом положення. В цьому ж контексті доречно згадати і про церковний принцип ікономії, який базується на тому, що визначені канонічні правила, які є зовнішнім виразом застосування незмінних догматів, можуть бути втілені у житті з точністю до навпаки, при чому їх відповідність догматам залишеться непорушною, хоча на позір це може виглядати як суперечність. Єдиною умовою в таких випадках є воцерковленість духівника, що приймає те чи інше рішення, тобто духовний досвід, богоспілкування, що й уможливлює вміння побачити істинний стан речей. В даному разі принцип ікономії є показвим, оскільки через нього легше побачити, що зовні відмінні позиції у церковному розумінні цілком можуть бути внутрішньо єдиними. Тут справа полягає у різних обставинах, в яких опинялись проповідники християнства: в залежності від того, хто і за яких умов їх сприймав, вони підшуковували і відповідну мову, форму спілкування і, власне, самий зміст розмови: одна справа говорити з елліном, інша – з юдеєм, і ще інша – з варваром. Тому, на нашу думку, доречно говорити про відмінні форми проповіді, і відповідні акценти, проте, маючи на увазі, що зміст цієї проповіді у всіх східнохристиянських місіонерів залишався єдиним.
Після наведених зауважень перейдемо до розгляду самих християнських мислителів. Оскільки нас цікавить розуміння філософії, то ми будемо торкатись тих із них, які безпосередньо висловлювались із цієї проблематики, а це, переважно, ті мислителі, яких прийнято відносити до т. зв. “раціоналістичного” напрямку грецької патристичної думки.
Прямим послідовником місіонерської лінії св. Юстина Філософа можна вважати Климента Олександрійського (кін. ІІ ст.). Він вважав грецьку філософію своєрідною “справою Божественного промислу”, яка мусила “приготувати” еллінів до сприйняття Божественної Премудрості. Водночас, він підкреслював і явну меншовартість цієї філософії у порівнянні із істинами Євангелія. Разом з тим, св. Климент окреслив образ православного гностика, тобто істинного філософа, який суміщає у собі “практику” (чистоту життя у християнських чеснотах) та “теорію” (Богомислення), віру і відання, смирення і любов.
Учень Климента Оріген (кін ІІ – поч. ІІІ ст. ст.), який не визнається Отцем, але вважається Учителем Церкви, вважав, що у еллінської філософії та християнства є як багато чого спільного, так і багато чого відмінного, проте він часом набагато різкіше за свого вчителя висловлювався щодо язичницької мудрості, відстоюючи думку, що істина дається лише Одкровенням і вирішення філософських проблем можливе лише через Святе Писання шляхом цілковитої добровільної покори і смирення людського розуму перед цим Одкровенням [6].
В подальшому у понятті “філософ”, або ж “любомудр” у дослівному перекладі, виокремлюється і набуває чіткого окреслення така риса, як невіддільність його від практичного життя у християнсьих чеснотах. Це пов’язано, у першу чергу, з виникненням і поширенням монашества. Саме подвижницьке життя стає зразком християнського любомудрія.
У цьому контексті показовими є слова св. Гриорія Богослова (ІV ст.) до імператора Юстиніана, який прагнув відродити язичницьку філософію: “Як же можна не дивуватися нашим подвижникам, яких тисячі, десятки тисяч, що присвячують себе на таке ж і ще більш дивовижне любомудріє, любомудрствують ціле життя і, можна сказати, у цілому всесвіті... ...Нехай вони і не володіють даром слів, тому що не в слові встановлюють благочестя і не довго придатний плід мудрості, яка лише на язиці, як це визнано й одним з ваших віршотворців; одначе в них більше правди; вони навчають справами” [7]. Таким чином, любомудріє нерозривно пов’язується зі святістю і основний його критерій покладається у ділі, практичному втіленні чеснот. Примітно, що святість – це зовсім не обов’язково атрибут лише монаха-відлюдника. Вже з перших століть християнства у грецькій патристиці закладається образ святого в миру. І тут доречно згадати численних державних правителів Візантії, причислених Церквою до лику святих, серед яких найвідомішими є св. рівноап. Константин Великий і його мати св. рівноап. цариця Єлена. Ось що пише про таку рівність можливостей для всіх людей у досягненні святості інший св. Отець-каппадокієць Іоан Злотоуст (ІV ст.): “Адже можна і живучи в місті наслідувати пустельників; і жонатий і сімейний може і молитись, і поститись, і приходити до блаженства”, а тому, говорить він, “будемо старанними у ціломудренності та інших чеснотах і введемо любомудріє пустельників у містах, аби нам явитись і перед Богом угодними, і перед людьми шанованими” [8]. Таким чином, любомудріє, істинна філософя, не просто мислиться нероздільною із чеснотами, підкреслюється також її зв’язок із ціломудренністю, тобто цілісністю людської особи як образу Божого, яка досягається шляхом подолання розділеності людської природи і перемогою над пристрастями, які її розколюють.
Св. Отці наголошували на ще одній християнській чесноті, яка неодмінно супроводжує справжнього філософа, йдеться про смирення. Ось що пише з цього приводу св. Григорій Ниський (ІV ст.): “У тому і полягає найвизначніше досягнення любомудрія, щоби, будучи великим у справах, смирятись серцем і осуджувати життя [своє], страхом Божим долаючи гординю” [9].
Проте не слід думати, що св. Отці турбувались лише про такий “практичний” аспект філософствування. Те, що прийнято вважати “теоретичною” діяльністю також мало місце в їх уявленні про істинне любомудріє. Насправді ж, у східнохристиянському богослів’ї не існує такого чіткого розподілу на “практичну” і “теоретичну” діяльність. Адже життя людини мислиться як принципово цілісне, у кожному своєму вчинку участь бере уся людина, а не лише якась її частинка – розум, воля, почуття, тіло і душа загалом розцінюються як складові єдиної людської природи, яку вона мусить скеровувати як особистість. Єдність теорії і практики – споглядання і ділання – є одною з наскрізних тем у св. ап. Іоана Богослова. Образом для нього тут слугує сам Христос, служіння якого у четвертому Євангелії з особливою чіткістю віждображене як таке, що не містить розмежування знання і діла, віри і життя. Цим диктується і погляди св. Євангелиста на природу пізнання і релігійного пізнання, зокрема: процес пізнання це не лише проникнення того, хто пізнає у саме єство того, що пізнається, але й навпаки, проникнення предмета пізнання у внутрішнє єство того, хто пізнає. Звідси, не вважається пізнаним те, що не справило сутнісного впливу на життя людини: замало самого лише інтелектуального знання, таке знання мертве, необхідно, аби воно було засвоєним і втіленим у процесі життєдіяльності.
Розум в даному разі посідає відведене йому місце в ієрархії людської природи. А східнохристиянське поняття ієрархії не передбачає ціннісно забарвленого визначення, що втілене, наприклад, у субординаціолізмі Латинського Заходу. Тому розум тут не вважається кращим за, скажімо, волю чи почуття, він просто мусить виконувати відведену йому Творцем функцію. Разом з тим його значення і не применшується, розумова діяльність благословляється і обгрунтовується у патристиці. Зокрема, значну увагу приділяли цьому питанню, як відомо, св. Отці-каппадокійці, для яких Бог є, окрім всього іншого, Само-Премудрість (αυτοσοφία - Премудрість Сама по Собі), тому істинна філософія – як любов до цієї Само-Премудрості – є Богомисленням. Так, св. Григорій Богослов пише: “Потрібно або самому любомудрствувати, або поважати любомудріє, якщо не хочемо цілковито позбавитись усякого добра і підпасти під осудження у нерозумстві, тоді як ми обдаровані розумом і за допомогою слова прямуємо до Слова” [10]. Іншими словами, людині як істоті розумній (λογικός) за своєю природою, що створена Богом, належить уподібнюватись своєму Першообразу, наслідуючи Христа, і прямувати до Слова-Логоса, тобто прагнути умоспоглядання, яке, як уже зазначалось вище, передбачає водночас і чисте життя.
Така концепція єдності ділання і споглядання, що уможливлюється життям во Христі, прослідковується і у багатьох пізніших Отців Церкви, учнів св. каппадокійців, а також таких двох стовпів давньоєгипетського монашества ІV ст. як преп. Макарій Єгипетський та преп. Макарій Олександрійський. Їх сучасник св. Євагрій Понтійський виразив цю думку у таких словах: “Християнство є вчення Спасителя нашого Ісуса Христа, що складається з діяльного, природного і богословського [любомудрія]” [11].
Отож, протягом перших століть існування хритиянства творилась і відповідна культура, яка, існуючи пліч-о-пліч з язичницькою і перебуваючи з останньою у постійному діалозі, користувалася певними здобутками цієї культури, її мовою, запозичувала терміни і поняття і використовувала ці засоби для своєї проповіді. Проте, слід пам’ятати, що за суттю своєю християнство подавало цілковито інакший спосіб світоспоглядання і життя загалом, відмінний від язичницького, тому усі елементи цієї культури, що суперечили догматам Церкви, засуджувались Нею як поганство чи єресі й однозначно відкидались. Так, наприклад, вже в ХІ – ХІІ ст.ст. були засуджені і звинувачені в “елінській мудрості” Михайло Псел, Іоан Італ та Євстратій Нікейський, які проголшували примат розуму над вірою. Тому, на наш погляд, не можна говорити про якесь безпосереднє приємство між, у даному випадку, античною філософією, зокрема, неоплатонізмом чи аристотелізмом, і східнохристиянською патристикою. Подібні загальновідомі і, нажаль, досить широко розповсюджені серед дослідників твердження містять у собі змістовні суперечності і свідчать про поверхневий погляд на явища, про які йдеться. Адже спільне вживання термінів, формально однакових за звучанням, ще не свідчить про їх спільне розуміння і тлумачення. Якщо люди, які вживають ці терміни, належать до радикально відмінних досвідів, зокрема релігійних досвідів політеїстичного язичництва і монотеїстичного християнства, які є взаємовиключними, то вони не зможуть висловлюватись у межах якогось єдиного досвіду, таке смислове поле просто відсутнє.
Св. Василій Великий уподібнює християн у цьому відношенні бджолам: "Тому що і бджоли не на всі квіти однаково сідають і з тих, на які сідають, не усі намагаються забрати з собою, але, узявши, що корисне до їхньої справи, інше залишають недоторканим. І ми, якщо ціломудренні, зібравши з цих творів (язичницьких авторів. – М. К. ), те що нам властиво і споріднене з істиною, інше будемо оминати. І як, зриваючи квіти з трояндового куща, уникаємо шипів, так і в цих творах, взявши корисне, будемо остерігатися шкідливого" [12]. Те, що елементи античної спадщини мусять відігравати в християнстві суто службову роль, добре виразив преп. Іоанн Дамаскін: "Тому що Апостол сказав: усе випробовуйте, доброго притримуйтеся (1Фес.5:21), будемо досліджувати також і вчення зовнішніх мудреців. Можливо, і в них ми знайдемо щось придатне і придбаємо щось корисне для душі; тому що всякий художник має потребу в певних знаряддях для виготовлення виробу. Бо й цариці личить користуватися послугами служниць. Тому візьмемо вчення, що слугують істині, але відкинемо нечестя, що поневолило їх у зло, і не скористаймося погано добрим, і не будемо застосовувати словесне мистецтво для зваби простаків, але, хоча істина і не має потреби в різноманітних прийомах, ми, проте, скористаймося ними для спростування нечесних супротивників і лжеіменного знання" [13]. Св. Іоан Дамаскін подає також і відоме визначення філософії у шести пунктах [15]. Усі наведені ним визначення тісно взаємопов’язані, випливають одне з одного і прагнуть виразити єдину сутність філософії, що і робиться у кінцевому пункті. Отже, можна сказати, що загальне визначення св. Іоана Дамаскіна має, образно кажучи, доцентровий характер: усі форми виразу природи філософії в житті вказують на вкоріненість її єства у Божественній мудрості. Фактично св. Іоан Дамаскін висловлює наступне бачення природи філософії. Істинно мудра людина має вірне знання про все, що є: людське і божественне; вона, міркуючи над цим, бачить свою смертність, але водночас і поклик Бога до вічного життя з Ним; жити в Бозі означає уподібнитись Йому, зокрема прилучитись до Його благості: пізнати її і вміти застосувати щодо життєвих ситуацій – розсудити, уподібнюючись Богу як праведному Судді, та побачити цю благість в іншому – полюбити його уже як “ближнього”; уподібнення Богу приносить також істине знання і вміння, яке “не погрішає взагалі”. Отже, філософія як любов до Бога є істинним знанням і досконалим вмінням у єдності блаженного життя з Богом та з ближніми.
Отже, аналізуючи твори грецьких Отців Церкви на предмет їх ставлення до філософії, можна підсумувати наступне. Вони чітко визначали, що, йдучи за етимологією слова, філософія відповідає вкладеному в людську природу прагненню мудрості. Проте, відповідно до того, що розуміється під цією мудрістю, філософія за своїм змістом може бути язичницькою і християнською. Язичницька філософія блукає манівцями, не знаючи, де джерело істинної мудрості, тобто не знаючи Самої Мудрості – Бога, проте, вона у цих своїх довгих пошуках розробила цілий арсенал знарядь пошуку. Для християнина, в принципі, можна обійтись і без цих знарядь, оскільки він може отримати Істину в Одкровенні, але з любові до ближнього і в бажанні навернути заблуканих, а також з метою розвитку закладених Творцем розумових здібностей, християнин може і мусить, коли на те є безпосередня потреба, вивчати філософію язичників і використовувати її як інструмент для її ж власного викриття. І такий погляд на філософію як функціонально службову щодо богослів’я не мусить, на нашу думку, розцінюватись як регрес щодо попереднього інтелектуального розвитку людства, оскільки такий погляд пов’язаний із формуванням у Середньовіччі цілковито нового тлумачення особистості: не як речі в ряді речей в коловороті чуттєвого космосу, а як буквально над-природньої, позакосмічної реальності, що уможливлює для неї справжню свободу і любов. З іншого боку, може існувати і філософія в її істинному значенні, як зазначалося, словами св. Юстина Філософа і Мученика “наша філософія по Христу”, яка цілком відрізняється за змістом від “зовнішньої мудрості” еллінів, підпрядкована загальній меті життя християнина – обожненню, є органічною частиною живої єдності його життя і нерозривно пов’язана з ціломудреністю, смиренням та святістю.
1. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М.: Мысль, 1979. - С. 66
2. Адо П. Что такое античная философия?. - М.: Изд-во гуманит. литературы, 1999. - С. 236-237
3. Див.: Сидоров А. И. Христианство как философия или любомудрие по Христу по свидетельству греческих отцов Церкви и церковных писателей II-VIII вв. - http://pagez.ru/olb/204.php, 4. 02. 2004
4. Св. Иустин Философ и Мученик. Творения. - М.: Паломник, Благовест, 1995. - С. 146
5. Там само. - С. 113
6. Див.: Ориген. О началах. Кн. 3. Гл. 3 // Мистическое богословие Восточной Церкви. – М.: Фолио, 2001. – С. 228 - 235
7. Святитель Григорий Богослов, Архиепископ Константинопольский. Собрание творений. В 2 т. - Сергиев Посад: СТСЛ, 1994. - Т1. - С. 92 - 93
8. Иже во святых отца нашего Иоанна, Архиепископа Константина града, Златоустаго. Избранные творения. Кн.2. Толкование на святаго Матфея Евангелиста. - М.: Паломник, 1993. - С. 572
9. Творения древних отцов-подвижников. - М.: Мартис, 1997. - С.158
10. Святитель Григорий Богослов, Архиепископ Константинопольский. Собрание творений. В 2 т. - Сергиев Посад: СТСЛ, 1994. - Т1. – С. 358
11. Творения аввы Евагрия. Аскетические и богословские трактаты. - М.: Мартис, 1994. - С.96
12. Творения иже во святых Василия Великого, Архиепископа Кесарии Каппадокийския. В 5 ч. - М.: Паломник, 1993. - Ч.IV. - С. 349
13. Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Источник знания. – М.: Индрик, 2002. - С. 56
14. Там само. – С. 52
15 Там само. – С. 57
16. Там само. – С. 58
17. Творения преподобного Максима Исповедника. Книга I. Богословские и аскетические трактаты. - М.: Мартис, 1993. - С.39
18. Там само. - С.255
19. Творения преподобного Максима Исповедника. Книга II. Вопросы и ответы к Фалассию. Ч.1. Вопросы I – LV. - М.: Мартис, 1994. - С. 98
20. Цит. за: Митрополит Макарий (Оксиюк). Эсхатология св. Григория Нисского. - М.: Мартис, 1999. - С. 349




Bitcoin 1EwRWppD6T4TDCbxzV5xcyhFZZvM8HgE7A
Ether 0x79Fa0028DC53a3b747E816E8A9781eB4e27FFE6a
Bitcoin Cash qzvwfruqukvvp3lr0xcp8wtu343vnp47ggcmpula6d
Stellar GD7NEP6H47YJFQDCYJL77RYGVB4PIGG4OGLTAOVBZWG274J5EEOOCDU5


Если у кого-то возникнет желание что-то написать редакции сайта - предлагаем это сделать на мейл theologykievua@ukr.net

Спасибо.
Переглядів: 1159
Функція коментування доступна тільки зареєстрованим користувачам. Будь ласка, увійдіть або зареєструйте собі еккаунт.
<< Назад Наверх
АВТОРИЗАЦІЯ
 
Реєстрація Забули пароль?
ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ
22 Вересня 2021, 16:12
Kondratio
22 Вересня 2021, 16:06
Kondratio
13 Серпня 2021, 04:14
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:54
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:45
Kondratio
27 Лютого 2021, 17:10
Kondratio
2 Лютого 2021, 04:44
Kondratio
7 Грудня 2020, 15:51
Kondratio
12 Жовтня 2020, 21:35
Kondratio
4 Жовтня 2020, 13:40
Kondratio
©2006-2021 - Український Богословський Сайт