Український богословський сайт Контакт
ГОЛОВНА ПУБЛІКАЦІЇ БІБЛІОТЕКА АУДІО ВІДЕО ФОТО ФОРУМ БЛОГЕРИ ОСВІТА
християнський підхід 
02.01.2009
Єдина помісна православна церква ще не на часі?
suh
Замість епіграфу
" Украинская певица Тина Кароль удостоена церковного Ордена Святой Великомученицы Катерины Первой Степени Орден является одним из самых высоких наград церкви, вручается по личному предписанию Патриарха Всея Руси или Митрополита Киевского и Всей Украины. "Украинская певица Тина Кароль награждена Орденом Святой Великомученицы Катерины Первой степени за высокие заслуги перед украинской православной церковью. Даным Орденом мы отмечаем человека за заслуги, поступки, деяния, которые направлены во благо человечества, на его просветление, духовное спасение. Тина Кароль одна из немногих украинских артистов, которая олицетворяет чистоту, искренность и веру; ее песни вдохновляют и созидают людей на благие поступки и добрые чувства", - говорится в сообщении к Ордену». А хто хоче проникнутись цією чистотою, щирістю співачки – кавалеру Ордену Св. Катерини, надихнутись на благі поступки і добрі почуття, відсилаю на зсилки в інтернеті із її еротичними фотосесіями.

------------------------------

Про проблему церковних розколів написано безліч. В неї втягнено і клір і миряни. Погоджуюсь, що розкол недобра річ, як недобре розривати єдине Тіло. Проте у цій доповіді буде йти мова про іншу сторону конфесійних розколів у православ’ї, а саме про позитив у конфесійних роз’єднаннях і суперечках. І взагалі, чому ж Господь таке допускає?

Спочатку звернемо увагу на сутність проблеми. Розкол конфесій не зовсім кожний і не такий катастрофічний як розкол Церкви бо тут нема єресей.

Церква знала в своїй історії кілька драматичних періодів, коли частина священства і вірних відходили в єресі – хибні розуміння Бога, Церкви, ряду елементів обряду. Але таких християн уже не можна було називати православними, і тому про розкол тут мова уже і не йшла, їх просто називали єретиками, які є зовні, поза межами православної церкви.

Сьогодні в переважній більшості випадків, найбільші конфесії які виникли внаслідок розколів не перестають бути православними за догматами та віровченням. Вони твердо оберігають церковну традицію. І марно деякі клірики блефують роблячи із цього церковну катастрофу – конфесійні розколи при збереженні цілісності віровчення явище не догматичне а політичне, і звичне протягом усієї церковної історії. Воно має за основу політичні, економічні, етнічні, культурні фактори та гординю.

Потрібно згадати про те, що у всьому світі православні церкви перебувають в розколах – Греція, Болгарія, Сербія-Чорногорія явні тому приклади. Єдина церква можлива або в маленьких культурно однорідних країнах як от Грузія, або в країнах де церква спирається на державну репресивну машину – як от Росія. Православний світ різноманітний, тому йому властиво мати багато конфесій. Україна також культурно різноманітна та неоднорідна – і їй це властиво.

Не виключено, що навіть коли всі православні конфесії України об’єднаються, їх визнає і Москва і Царгород, значна частина парафій Сходу, Півдня, а особливо Криму залишаться з Москвою і стануть приходами РПЦ в Україні.

Такі розколи не найбільша церковна проблема, хоч певні сили хочуть підмінити цим зовнішнім явищем більш глибинне і страшне. І коли намагаються перехрещувати розкольників, бронюють їм місця в пеклі і вважають себе єдино вірними, то це у кращому разі неосвіченість тих хто це каже, а у гіршому – злий умисел від лукавого.

Дійсно такі конфесійні розколи містить чимало шкоди Церкві: розгул беззаконня кліру, дискредитація Церкви в очах вірних, та посміховисько в очах безбожників. Проте єдність і помісність конфесії на території певної країни також містить у собі серйозні спокуси і випробування.

Тут існує спокуса підпасти під вплив держави, якоїсь політичної сили, розслабитись і жити в своє задоволення. Диявол наступає – а церковники займають угодовську позицію і підігрують князям світу цього. Особливо наочно це спостерігається у Росії де на відміну від України існує монолітна РПЦ, неправославні секти, розкольники загнані майже в підпілля, є розвинена сучасна церковна культура, богословіє а в дійсності – еліта Росії безбожна, народ спивається, вимирає, язичники населяють країну, православіє занепадає. І демарш єпископа Діоміда хоч і неоковирна, але характерна спроба протистояти цьому. От що пишуть ще досить помірковані симпатики Діоміда про ситуацію в РПЦ: «Сдвиг в сторону экуменизма имеет место. Духовное соглашательство (неосергианство) с мирской властью очевидно: РФ подчеркивает общий путь с "большой семеркой", бойко внедряя ее принципы, а РПЦ МП принимает. Синод одобряет любые светские реформы, активно интегрирует своих иерархов в рыночную экономику (митрополит Кирилл), не говоря уж об ИНН и паспортах нового образца. Полное молчание об антинародной политике власти, ответственной за развитие сепаратизма в республиках, демографический кризис, коррупцию, наркоманию, преступность и прочее.» [1]

В Україні існує така небезпека також. Хто б не очолив цю церкву – усі вони, як показує досвід, схильні до підпорядкування князям світу цього, взамін отримуючи їхню підтримку. І українські православні конфесії також хворі на угодовство. Тому конфесійний розкол це хоч якийсь захист від змирщення Церкви – конкуруючі конфесії не дають один одному занадто розкластись – така собі оздоровлююча конкуренція. А коли буде єдина помісна, але психологія кліру залишиться без змін, то нас чекає розклад церкви, а голоси правди будуть глушитися як це робиться зараз в РПЦ. Забули чим закінчилась подібна ситуація у православ’ї Російської Імперії на поч. ХХ ст.?

Окремо слід зупинитись і на націоналізмі в Церкві. Цим хворіють і МП і КП і більшість православних церков в світі. В умовах деградації націй і глобалізації церковний націоналізм особливо небезпечний, оскільки обмежує інтеграцію у православну Церкву інших народів. Нажаль націоналістичне православіє поширює не так Слово Боже, як свої національні особливості і цим губить Церкву, відштовхує від неї вірних, перетворює її на секту. Церковний націоналізм до краю політизує Церкву, ще більше робить її заручницею геополітики. КП тягне до безбожних за своїм духом і буквою ЄС та НАТО, МП тягне в деградуючу Російську Імперію. Ми почали забувати, що якщо Господь допустив створення різних націй, то нація існує для Церкви, а не Церква для нації.

Влада в Росії далеко не російська і зовсім не православна, так і в Україні не українська і тим більш не православна. Тому може виникнути питання чи може йти церкві в політику, щоби охристиянізувати і її? Складно відповісти, але у будь-якому випадку християнам у політиці слід пам’ятати, що політика повинна бути для церкви, а не церква прислужницею політичних ігор, як це скрізь зараз спостерігається…

Навіщо зовні цілісність, блиск і торжество православія, а насправді національна само обмеженість і закритість; внутрішня гниль кліру - пияцтво, крадіжки, розпуста, содомізм; моральна деградація суспільства; демографічне спивання та вимирання православних, прихід на їх місце мусульман, індусів та китайців.

Проте є і ще більш глибокі проблеми. Православна Церква так і не виробила ефективних форм існування в сучасних умовах. Вона, отримавши у ХХ столітті звільнення від державної опіки і обов’язку державної ідеології, не навчилася жити самостійно, зовсім не готова до динамічного сучасного глобального життя. Клірикам чомусь обов’язково потрібен союз і підтримка держави.

Застарілі хвороби церкви, які століттями її роз’їдали – клерикализм, націоналізм, цезарепапізм, юридизм, відсутність оцінки та інтерпретації сучасних проблем тепер особливо яскраво проявились, що призвело до масового занепаду церкви у кін ХІХ, ХХ ст. Сучасність поступово починає нагадувати часи зорі християнства, тоді як теперішня церква разюче далеко від перших християн!

Сучасна церковна структура, освіта, традиції поведінки кліру виникли під впливом культури Візантії та Росії, вони сформовані і є результатом як мінімум симфонії – співпраці із державою та культурою, яка офіційно визнавала себе християнською і брала на себе обов’язки по допомозі Церкві – це безперервно тривало із 4 по поч. ХХ ст. А у 18 столітті в Росії церква взагалі була підпорядкована державі напряму, і єпископи призначались імператорськими указами.

Щодо минулого то такий стан справ ще хоч якось можна пояснити – аж до ХХ ст. політична, економічна, наукова, творча еліта суспільства була, принаймні декларативно, православною і захисницею церкви, а церква благословляла таку еліту. Це мало і позитивні результати – церква тією чи іншою мірою захищалась і підтримувалась державою та суспільством, і негативні – це призвело до поступового змирщення церкви, поглинення її світом.

Але тепер ситуація змінилася – масова культура неоязичеська, держава – безбожна і старі форми існування церкви і кліру в нових умовах ні до чого хорошого аніж розклад церкви і її оязичення не приведуть. А церковники продовжують із ними загравати. Вмикніть телевізор, вийдіть на вулиці проаналізуйте сучасну культуру, подивіться на народ – відкрита розпуста, споживацтво, байдужість, зневірство, виродження. А клірики часто поряд, освячують це все своєю присутністю, співучастю, пасивним сприйняттям. Ви можете собі уявити, сучасного патріарха, митрополита, єпископа, які відкрито заявляють, особисто якомусь конкретному високому політику, бізнесмену, культурному діячу привселюдно, в очі – «ти ведеш грішне життя, твої телеканали – джерело гріха, твоя політика безбожна» ? Навпаки, вони привселюдно підтверджують свою лояльність до цих «правителів світу цього». Цікаво, що про таку «політкоректність» сказали б Іоанн Хреститель чи Іоанн Золотоустий? Щось подібне в РПЦ зробив Діомід – і з нього зробили єретика і позбавили сану.

Взагалі у багатьох кліриків відчувається ностальгія за тим станом державно-церковних відносин який був у Російській Імперії. Вони забувають до чого це все призвело в 1917. Навколо уже інша неоязичеська епоха – потрібна і інша організація церкви, інші клірики, інші внутрішньо церковні відносини. Нам потрібні інші форми існування церкви і кліру, чимось подібні на ті, які були в І-ІІІ ст. Саме в тій церковній історії ми можемо почерпнути певні приклади існування церкви в ворожому чи байдужому середовищі, такому як ми маємо на поч. ХХІ ст.

Церква повинна бути єдиною: і клірики і лаїки (миряни) разом. А тепер часто в Церкві спостерігається розкол, - тільки не між «МПістами» і «КПістами», а між кліриками і лаїками, священством і народом як між двома різними кастами. Християнство не індуїзм і тут кастам не місце, всі мають разом творити Церкву, а зараз клір монопольно ототожнюються із усією Церквою. Церква тепер в очах основної маси людей виглядає як закрита корпорація священиків, яка спирається на підтримку влади та бізнесу, тоді як роль мирян – атрофована. Тільки цільність, соборність Церкви, - і священства і народу, - може бути передумовою життя Церкви в нових умовах.

Церковники ратують за формальну церковну єдність – бо вона дуже зручна і комфортна. Єпископи отримали по єпархії, священники по парафії, - сито, немає конкуренції, все чітко і впорядковано. А ви, миряни моліться собі. Ляпота! А такий спокій і мир – це смерть і загнивання. Такий комфорт – це пекло, бо як тільки тобі так спокійно і комфортно значить ти уже в звабі (прелесті). Де єдність і єдине підпорядкування – небезпека впасти у єресі, адже будь-яке інакомисліє тут пригнічене диктатом і дуже слабке. Держава й антихристиянські таємні організації також дуже хотіли б керувати такою монолітною конфесією, адже це зручний інструмент політичної підтримки режиму, виправдання його дій. Єдиною конфесією керувати і контролювати набагато легше аніж кількома. Тому єдина конфесія швидко стає мішенню посягань держави та антихристиянських сил.

І тому, якщо в Україні утвориться єдина помісна православна церква зараз, та ще й поглине уніатів, але глибинних змін у ній не буде – то ми у кращому разі матимемо російський варіант. А те що ієрархи усіх патріархатів дуже хочуть лягати у фарватер правлячого режиму і там спокійно спочивати, насолоджуючись його подачками – так це видно і так із їх теперішньої поведінки.

І тому слава Богу, за те що не допускає єдиної помісної бо із таким станом справ у організації церкви така єдність знищить православність цієї церкви. Тому Бог Своєю великою милістю подав нам менше випробування – розкол у конфесіях. Бо більше випробування – єдина конфесія нам принесе такі спокуси, які зведуть нас у пекло.

Розкол конфесій – це погано, але не така вже й катастрофа. Не так важливо уврачевати конфесійний розкол, а більш – уврачевати багатовікові рани церкви які в сучасних умовах наступу глобального сатанинського світу, переддвер’ї приходу антихриста, починають кровоточити, а іноді і загнивати, і як гангрена руйнують, Тіло Христове.

А нам видається що таке уврачевання церкви більш можливе саме в умовах конфесійних протиріч. Звичайно це дискредитує церкву, це суперечки, скандали, але це і спонука до розвитку церкви, її життя: „Ибо надлежит быть и разномыслиям между вами, дабы открылись между вами искусные”. (1Кор.11:19). Як говорив Григорій Богослов: „Краще війна аніж мир, який віддаляє нас від Бога.”

Як це не дивно звучить, але організми у яких є внутрішні протиріччя міцніші і стійкіші, аніж монолітні, єдинодумні. Якщо є суперечки – значить у організму є життєва енергія, він важче піддається злим ідеям і вченням. Тоді як монолітний організм – подібний до скла – надавили, і ось тріщина, яку вже не склеїш. Монолітні організми – мертві чи сплячі, а значить беззахистні. Зрештою багато православних мислителів неодноразово твердили – сила православія якраз і полягає в єдності різноманітних місцевих церков. Це додає православ’ю на відміну від католиків – гнучкості, стійкості, і продуктивності у творчості.

Я не апологет конфесійних розколів, проте можливо, що в сучасних умовах такий розкол корисніший від формальної конфесійної єдиності і уберігає від закостеніння, гниття, остаточного занепаду, дає шанс на відродження Церкви, такої Церкви, яка б дала адекватну відповідь сучасному світу, стала кораблем для тих, хто хоче спастися в світському морі.

І коли уже ми хоч трохи спробуємо врачувати глибинні проблеми православ’я, ми потім з легкістю уврачуємо поверхову і нескладну проблему конфесійного розколу. А поки не час. І раз Господь, не зважаючи на чималі зусилля людей, таки не з’єднав конфесії в Україні, нам потрібно задумуватись чому це так і робити відповідні висновки та дії.
А поки що, дякуємо Богу за те що маємо.

Слава Богу за все! Амінь.

--------------
1. Олег Судаков. ПО ОБЕ СТОРОНЫ КРЕСТА





Bitcoin 1EwRWppD6T4TDCbxzV5xcyhFZZvM8HgE7A
Ether 0x79Fa0028DC53a3b747E816E8A9781eB4e27FFE6a
Bitcoin Cash qzvwfruqukvvp3lr0xcp8wtu343vnp47ggcmpula6d
Stellar GD7NEP6H47YJFQDCYJL77RYGVB4PIGG4OGLTAOVBZWG274J5EEOOCDU5


Если у кого-то возникнет желание что-то написать редакции сайта - предлагаем это сделать на мейл theologykievua@ukr.net

Спасибо.
Переглядів: 1541
Функція коментування доступна тільки зареєстрованим користувачам. Будь ласка, увійдіть або зареєструйте собі еккаунт.
<< Назад Наверх
АВТОРИЗАЦІЯ
 
Реєстрація Забули пароль?
ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ
10 Квітня 2022, 16:12
Kondratio
25 Грудня 2021, 12:09
Kondratio
19 Листопада 2021, 00:38
Kondratio
22 Вересня 2021, 16:12
Kondratio
22 Вересня 2021, 16:06
Kondratio
13 Серпня 2021, 04:14
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:54
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:45
Kondratio
Вчора, 17:10
Kondratio
2 Лютого 2021, 04:44
Kondratio
©2006-2022 - Український Богословський Сайт